Запахи Ґорґан у липні

Гори… Карпати… Літнє сонце розпікає вкриті лишайниками піщаники, наповнюючи повітря п’янким запахом пригод і неповторного відпочинку. Легенький вітерець несе цю клубу повітря донизу, через альпійські луки та букові ліси, зупиняється на хвильку на березі Лімниці, щоби напитись води та змочити розпечене тіло у холодних вирах колись найчистішої річки Європи. Ось і перші люди – вдихають це, принесене з гір, живе повітря і підхоплюють який досі невідомий вірус. Вірус, що змушує повертатись назад, до вершин, до неба, де панують свої неземні закони та звичаї, де крапля може перетворитись на бурхливий потік, а буря вмить зникає за палаючими променями сонця.

Літо – це саме та пора, коли лелеки повертаються до рідних місць. Так і з людьми: мчать вони звідусіль до отчого дому, щоб зустрітись зі старими приятелями, поринути у приємні спогади минулого та спробувати повторити давні подвиги і вибрики якось по-новому.

Так трапилось і цього теплого липневого дня, в суботу 14 серпня 2012 року. Повернувшись з Праги, Києва та інших місцин четверо туристів-аматорів почали збиратись в гори: хтось вперше, а хтось йтиме по старих протоптаних стежках.

Ідейним натхненником мандрівки був Микола Семко, який координував всю роботу щодо підготовки на місці, в прикарпатському селищі Перегінське, та займався підбором команди. Я, його однофамілець та давній побратим по карпатських рейдах, час від час щось радив, щоби уникнути помилок та максимально правильно підготуватися до туристичного походу. З пригорщі кандидатів-новачків до групи в кінці кінців приєдналися двоє фізично сильних легіників Роман Соломчак та Володимир Депутат. Обраний цільовий маршрут: Осмолода-Ґрофа-Паренки-Попадя-Синевир-водоспад Шипіт.

З-під старого сукна я дістав список необхідних для чотирьохденної подорожі речей та спорядження, Микола поширив їх серед усіх учасників і, зібравши рюкзаки, кожен з нетерпінням чекав погожого недільного ранку.

Світлина 1. Список для походу

Ранок, 7 година. Ллє як із відра. Автомобіль високої прохідності «Нива» зібрав з різних куточків селища у теплий салон всіх учасників мандрівки і найгіршими на Прикарпатті дорогами повіз в урочище Котелець до підніжжя Ґрофи. Минулого року в селі Ясень – малій батьківщині засновника «Руської трійці» Іван Вагилевича – святкували 200-ліття з дня народження великого українця і дещо відремонтували покриття. Тому ми швидко подолали половину дистанції і були готові зустріти малопридатний для їзди шлях до Осмолоди (добре й на тому, що там вовчих ям немає). Але несподівано автомобіль зламався і туристичний похід опинився під загрозою. Відремонтувати проблемну деталь не вдалося.

Світлина 2. Зламана машина. Село Ясень

Вирушили до зупинки, сподіваючись на місцевий автобус Калуш-Осмолода; він повинен довезти нас до найвіддаленішого населеного пункту Рожнятівського району. Дощ заливав все навколо, а десь далеко в небі йшла боротьба між світлом і темрявою. Рогаті темні хмари розбухали від вітру і намагалися проковтнути весь світ, в той час як промені сонця лускали їх, як надувні кульки.

Світлина 3. Боротьба світла і темряви

Світлина 4. Прояснення. Село Осмолода

У бувалих туристів, які подорожували в цих краях ще в 90-их, Осмолода асоціюється з хлібом, спеченим на дровах. Кожного ранку неповторний запах розносився по всій окрузі, викликаючи нестримне бажання скуштувати запечену скоринку.

Нам же потрібно йти далі. Перша проміжна ціль – відома полонина Плісце. Умовно тригодинний маршрут можна поділити на три відрізки: рух ґрунтовою дорогою, стежка на схилі Канюсяка на правому березі потічка Котелець та підйом схилами Ґрофи. Розігріте тіло зустрічає долина Котельця, затиснута серед тіней навколишніх гір, а джерельна вода підсилює відчуття холоду.

Світлина 5. Потічок Котелець пробивається крізь завали

Ми вириваємося з лещат тіней і через вологий мох прямуємо до полонини. Вона вже близько – на це вказує особливий запах субальпійського та альпійського поясу, запах його медоносних та лікарських трав. Рідколісся не перешкоджає сонцю зігрівати цей безлісий острівець і у такій комфортній місцині ми поставили намет, смачно поїли і рушили без рюкзаків на вершину Ґрофи.

Світлина 6. Обід на полонині Плісце

Погода була вередливою: хмари то вкривали навколишні вершини, то відступали. Щоб уникнути аварії та не проґавити грозу, ми час від часу зупинялися, оглядаючись та аналізуючи ситуацію в небі. Страх перед можливою бурею перемішувався з неповторними краєвидами: вершини, порізані зворами, формували гігантські повітряні басейни, де ширяв лісовий господар небес – великий беркут.

Світлина 7. На схилі Ґрофи

На підступі до вершини в повітрі відчувалася присутність льоду. Низька температура миттєво перетворювала крапельки невеликої мряки на кристалики. Серце калатало, але ми успішно долали останні метри. Володимир накварачки підліз до стовпа і, урочисто поцілувавши його, був посвячений у туристи.

Світлина 8. Вершина Ґрофи (справа Канюсяк)

Було холодно, гори парували, видихаючи білі-білі хмаринки. Досхочу нафотографувавшись, група розпочала спуск назад до полонини Плісце.

Світлина 9. Вершина Ґрофи (позаду Кінь-Ґрофецький)

Внизу задощило. Смачна вечеря і вода з присмаком болота з місцевого джерела провели нас до першої ночі в горах.

Вранці все навкруги намету було мокрим. Густий-прегустий дим пробивався з вологого гілля та напівсухих травинок. Поснідавши, ми швидко зібрались і рушили в дорогу.

Світлина 10. Вранішній вогник. Полонина Плісце

Попереду гора-гігант Паренки, яка взагалі-то формує  цілий хребет. Рухаємося по сідловині, зустрічаючи високогірну заболоченість посеред різнотрав’я. Про наближення крутого підйому сигналізують карликові сосни з надзвичайно насиченими зеленню хвоїнками. З кожним метром вгору відкривають прекрасні краєвиди. Сама вершина Паренків широка, як футбольне поле.

Цього року можна було дійсно побачити істинну красу, яку покликаний охороняти розташований тут ландшафтний заказник «Ґрофа». Неначе якісь альпіністи-орачі висіяли ціле поле арніки гірської та повстромляли в землю, як свічки, тирлич жовтий. Прохолодний мох, тепле сонечко, яке інколи пробивалось з-за хмар, та свіже гірське повітря схиляли до сну…

Світлина 11. Поле арніки. Вершина Паренків

Спуск з Паренків в напрямку Попаді порівняно пологий і проходить через гору-підвищення (назва не позначена на картах), що добре захищене хребтом від північних вітрів. Це ідеальне місце для карликової сосни, яка розстелилася навкруги. Сонце пригрівало вже сильніше і порозтоплювало смоли, які виділяють ці деревцята. Все навкруги було наповнене фітонцидами та іншими легкими ароматичними речовинам. Ледь не сп’янівши від такої високої концентрації запахів, дістались до сідла Паренки-Мала Попадя. По воду йти далеко – 800 метрів, тому продовжували пити залишки з присмаком болота з фляг, які наповнили ще вранці.

Ожиріння та слабка фізична підготовка змушували моє серце битися все частіше і частіше. А по плану попереду ще дві гори. Страх та небажання ризикувати здоров’ям змусили нас прийняти рішення про скорочення маршруту – спускаємося вниз до урочища Піскава і прямуємо спокійно на озеро Синевир, пропускаючи Малу та Велику Попаді.

Перед відходом вирішили зробити добру справу – знести зібране волонтерами у мішок сміття донизу до цивілізації, де його, сподіваємося, хтось утилізує.

Світлина 12. Сідло між Паренками та Малою Попадею (можливе місце для ночівлі)

Пошуки стежки для спуску виявилися марними, тому група почала спускатися бездоріжжям. Ми потрапили у якийсь інший світ темного середньовічного лісу з буреломами, з яких стирчало покручене, як товстелезні змії, коріння. Провалюючись у мох та ями, які, здавалося, наповнені кублами гадюк, зупинялися і вслухалися у шелест сосен, який оманливо нагадував шум Чорної Ріки. Вгорі лісові птахи доповнювали своїм співом цю гармонію лісу та нагадували, що ми тут не одні. А внизу, на межі субальпійського поясу, йде споконвічна боротьба трав і лісу: чорниця і кедр змагаються за вільний простір та ресурси для життя.

Світлина 13. Чорниця і паросток хвойного дерева

Річка Попадя (притока Чорної Ріки) виводить до вітровалу, мертві стовбури якого навіюють сухість на все навколишнє. Через деякий час відчувається знайомий терпкий запах глини з напівзогнилою деревиною – тут проводилась заготівля лісу, залишки якого перемішались з багнюкою.

Світлина 14. Бурелом в басейні річки Попаді

Новозбудованою дорогою, яка нарешті звільнить кам’янисте дно Чорної Ріки від важких лісовозів та припинить нищення всієї живності у водоймі, швидко добираємося з урочища Корито до Піскави. В дельті річок Чорна і Болотняк зупиняємось на обід. Рясний дощ затримує рух до закарпатського кордону. Але за дві години до темряви виглядає сонечко і дає нам своїм жовтим світлом сигнал рухатися  далі.

Ландшафт маршруту дещо змінився в порівнянні з минулими спогадами. Перша проблема у нас виникла в районі урочища Гичі: на роздоріжжі невідомо куди повертати. Підйом на багате ягодами урочище Спалені завжди розпочинався з цієї розвилки. Крім того, річка Болотняк утворювала тут колись глибоке плесо, де можна було скупатись. Зараз вихід на Спалені покритий молодняком, а плесо частково обміліло. Оскільки часу до заходу сонця мало і ціна помилки велика, ми витягнули карту, за часом руху з Піскави визначили своє місцеположення і правильно звернули в сторону Болотняка.

Дістаємось нової розвилки з нежилим «вагончиком» для лісорубів. Відповідно до наших розрахунків тут, в межах двохста метрів, повинен бути розташований двоповерховий напіврозвалений гуртожиток із супутніми будівлями. Для економії часу відправляємо по одному гінцеві в кожну сторону і сподіваємося, що після п’яти хвилин бігу хтось із них побачить наше місце ночівлі. Результат негативний. Згодом, зі здивуванням дізнаємось, що споруди Болотняка заховались двадцять метрів від нас за колоною сосен.

Вже сутеніло… Небо було чистим, без туману. Але у повітрі, то піднімаючись, то опускаючись, літали дрібні крапельки. Картина «Сталкера» з розвалинами та вічний дух кращих лісівників краю, які віддали десятиліття свого життя цим розламаним почорнілим стінам, створювали містичні відчуття. Спускались ми по воду до річки по двоє. А біля багаття всі уважно прислухалися до найменшого шелесту.

Світлина 15. Навколо багаття біля розвалених гуртожитків в урочищі Болотняк

Світлина 16. Потічок Машиновий

На кордоні нас зустріло яскраво-синє небо, жовті промені сонця і розкішна зелень ялин, що огороджували невелику полонину. Внизу, на основі попереднього досвіду мандрівок цими краями, повинна бути дорога до долини річки Розтоки. Полінувавшись пройтися нижнім периметром поляни і знайти стежку-дорогу, ми рушили вниз у зарості навмання з твердою впевненістю, що битий шлях вийде на нас сам. Просувалися рідколіссям спочатку швидко і комфортно. Але вже через декілька хвилин почався «молодняк» – маленькі ялини та інші породи дерев тісно росли одна біля одної, утворюючи непрохідні зарості, як у джунглях. Микола слушно зауважив, що варто повернутися назад і знайти стежку, але ніхто його не послухав. Вільні від дерев трав’янисті зони манливо вселяли надію, що знайдено стежку. Але то були химери і симулякри в наших головах.

Продираючись далі крізь зарості, натрапили на потічок в глибокому яру. Оскільки він не був перекритий завалами, то спускатись по дну набагато простіше, ніж по «суші». Слизькі каміння на мілині чергувалися з глинистим дном красивих маленьких басейників. Здавалося, що без проблем зійдемо донизу до лісовозної дороги. Але звір ставав все більше вередливим і непривітним. Часто доводилося оминати непрохідні ділянки крутими берегами. Далі взагалі навкарачки пролізали під заваленими деревами, що як шлагбауми, перекривали струмок. Яр, хоч і неприступний, став таким крутим, що раціональніше виглядало йти по ньому, а не підніматися назад до лісу.

Постійні повтори: лазіння під деревом, над деревом, обходи перешкод по крутому берегу, уважно – слизький камінь – сильно вимучували, а рюкзаки, як причепи, ще більше ускладнювали рух. Не витримавши таких двогодинних знущань, Роман вирішив піти у розвідку, вийти з долини ріки і знайти дорогу. Як і вчора, коли він побачив розвалини Болотняка, Роман знайшов стежку за п’ятдесят метрів від нас, по якій можна спускатись вниз. Але то вже було пізно – сам багатостраждальний струмок виводив нас на ґрунтову дорогу через сотню метрів.

В долині Розтоки розташовано декілька хатин хутора Свобода. Також тут річка утворює порівняно великий водоспад (десь 3-4 метри висотою) в глибокій і стрімкій ущелині. Але чомусь мало хто зупиняється перед цим дивом природи – озеро Синевир для всіх набагато привабливіше і туристи з нетерпінням, не зупиняючись ні на хвильку, прямують до нього. Перед виходом на асфальтовану дорогу проходимо повз відслонення гірських порід (чи можливо тут велися підривні роботи під час будівництва дороги).

Світлина 17. Уроки скелелазіння на виступах гірської породи

На кінцевій ділянці маршруту до озера туристів супроводжують каскади рукотворних водоспадів, які стають все меншими і меншими з наближенням до Синевира. А ось і власне Карпатське Око, утворене порівняно недавно (10 тисяч років тому) в результаті землетрусу і перекриття річки завалами породи. Хоча в цих околицях ходить легенда про легеня Вира та дівчину Синь і нещасливе кохання між ними. Туга закоханої людини і її сум за своєю половинкою наповнили чашу чистою, як сльоза, водою.

Світлина 18. Озеро Синевир та гора Озерна

Цієї пори року рівень води впав і тому в центрі озера видніється невеликий острівець. Помилувавшись дивом природи, спускаємося до дороги і ставимо намет за річкою.

Смеркало… Запізнілі відвідувачі озера Синевир з подивом виглядали з вікон своїх автівок і витріщали очі у нашу сторону, як на прибульців з іншої планети, що поселилися за водяним кордоном.

Вранці їдемо до водоспаду Шипіт. По дорозі до села Синевир оминаємо вершину Кам’янку, яка різко виділяється на фоні навколишніх гір своєю висотою. Проїзд через перевал до Міжгір’я відкриває неповторні краєвиди на закарпатські поля, ліси і села. Недалеко за Міжгір’ям, на курорті Сойми, напились природної газованої мінеральної води і поїхали  до села Подобовець. Тут перейшли невеликий горб і вийшли в селі Пилипець, недалеко від якого розташований водоспад Шипіт.

Світлина 19. Водоспад Шипіт

Ночували ми 400 метрів вище від входу до водоспаду – в урочищі Поляна. Тут проводиться відомий фестиваль «Шипіт», а також проживають подовгу представники різноманітних субкультур – від готів до бродяг (всі, крім гопників). Така комуна має свої певні закони і звичаї. Вечорами тут лунають душевні пісні під гітару та удари африканських бубонів, а вдень кожен проводить час так, як йому заманеться. Палатки та шатра часто обгороджені і мають свій прапор. Напевно, чим вище розташований намет, тим вищий статус жителів у цій комуні.

Світлина 20. Урочище Поляна.

Нам же треба їхати додому. Вранішнє сонце освітило вершини навколишнього хребта Боржава, ми ще раз глянули навкруги і з сумом та надією на повернення почимчикували до автобусної зупинки…

Мультимедійний додаток до розповіді «Запахи Ґорґан у липні» (для відвідувачів сайта 18+):

Текст: Роман Семко,

Світлини: Микола Семко.

Если Вам понравилась статья, поделитесь с автором сухариком!

Кстати у автора уже 6 сухарик!

+ 1