Статьи - Пешеходный туризм   |   Автор: Андрей Деркач

Карпати. 13 днів. Туристичний похід... І ось нарешті перша стоянка (воду знайшли виключно завдяки GPS :)). Ноги гудуть, плечі гудуть, хочеться їсти і спати, до того ж одночасно.
Ну, бажання сну легко переборола холоднюча джерельна вода, а от із їжею було складніше. Головне завдання - не з"їсти більшу частину того, що несеш. Бо: 1) Хочеться їсти; 2) Важко нести. :)...

Карпати. 13 днів. Туристичний похід. 110-120 км.
Похід задумувався як тренування перед майбутньою осінньою поїздкою із довгими пішими переходами.
Учасники походу - 5 чоловік, потім до нас приєднався ще один. Якщо не рахувати мене, то всі вони колишні альпіністи і наймолодший серед них мій батько - 60 років. :)
Маршрут: початок с.Ділове - гора Піп Іван Мармароський - перехід прикордонною дорогою повз Мезипотоки, витоки Білої Тиси, Скелю смерті і г. Міка Маре - г.Стіг - г. Чорна гора (Піп Іван Чорногірський) - чорногірський хребет (Вухатий Камінь, г. Смотрич, г. Дземброня, г. Гутин Томнатик, оз.Бребенескул, г. Бребенескул, г. Ребра, оз.Несамовите, г. Туркул, г. Данциж, г. Пожижевської, г. Брескул) - г. Говерла - г. Петрос - с. Кваси.

Починати і закінчувати твори я не вмію, тому буду писати просто за своїми враженнями :)

Отже до початку: Від"їзд з Києва запам"ятався, напевно, через контраст із приїздом до Карпат.
Якщо Київ проваджав неймовірною спекою під сорок градусів і футболку в потязі можна було викручувати, то село Ділове зустріло злегка сонячною погодою і хмарками над горами. Так що, полегшення від спеки боролося із бажанням надягнути щось із довгими рукавами :) Але зовсім трохи часу минуло як виявилось, що температура добряче вища за 20 градусів і відчуття прохолоди - це просто від незвички. Уявляєте, киянин пише про те, що 26-28 градусів - прохолода :)



Ну так от, прибули в Ділове, отримали перепустки у прикордонників (Заздалегіть прикордонникам було відіслано електронного листа із даними про учасників походу, тому затримок не було) і відправились в дорогу.
У дорозі із рюкзаками ми провели цілих 15 хвилин, як нас нагнав старенький "Москвич" і водій погодився підкинути нас кілометрів на 5-6 до самої гори.



По дорозі заплатили за вхід до лісництва. Лісник зупиняв авто так, як зупиняють випадкових ковбоїв круті шерифи невеличких містечок в американських вестернах - чоловік в літах спокійно стоїть по середині дороги. Горда постава і трохи зверхній погляд швидко пояснюють гостям хто тут цар гори. Він призирливо спостерігає, як просто на нього суне завантажений автомобіль, і не робить навіть найменшого руху в сторону. Не вистачає лише кобури із кольтом на бедрі, широкополої шляпи і музики Еніо Маріконе за кадром. Автівка зупиняється буквально в 30 см від його ніг. Дядько витримує паузу, випльовує травинку, яку до того тримав у роті, і, не рухаючись з місця, командує: "Усім вийти з машини!", і, коли ми виходимо з авто, говорить: "пройдіть за мною, будемо перепустку оформляти". І некваплячись проходить до сторожки, де ми і платимо по 5 грн. з людини за відвідування лісництва.

Далі і розпочинається власне сам піший маршрут. Вузькою стежкою починаємо видиратись на доволі крутеньку гірку, і я розумію, що фізична форма залишає бажати кращого, але сподіваюсь, що у майбутньому буде те саме краще, треба лише адаптуватись до умов.
А ось і тракторна дорога, на яку ми трохи згодом вийшли зі стежки.



І ось нарешті перша стоянка (воду знайшли виключно завдяки GPS :)). Ноги гудуть, плечі гудуть, хочеться їсти і спати, до того ж одночасно.
Ну, бажання сну легко переборола холоднюча джерельна вода, а от із їжею було складніше. Головне завдання - не з"їсти більшу частину того, що несеш. Бо: 1) Хочеться їсти; 2) Важко нести. :) Допомогли гриби, знайдені по дорозі.
Взагалі, і в цей день і в наступні, коли йшли кордоном, грибів було  - хоч греблю гати. Брали ми в основному тільки білі та лисички, так що грибна не то печеня, не то суп були мало не щовечора. Через тиждень було прийнято рішення, що гриби ми більше не їмо :), так що довелось їх сушити і везти до Києва.




Другий день був не менш цікавим. Через відмінну погоду - ясно світило сонечко, де-не-де блакить неба замазували білим хмаринки, ми розслабились і пропустили правильний поворот. У результаті довелось підійматись на дорогу крутим підйомом... точніше це був невеликий струмочок, але оскільки ми ним дряпались нагору, я для себе вважав його підйомом. :)
Проте, все добре - вийшли на дорогу, і подальша подорож перетворилась просто на красиву казку.
Хмарки поступово зменшувались і сонце почало по-київськи припікати. З недоліків такої погоди - за кілька днів в мене обгоріли обидві руки нижче ліктів, оскільки одягати щось із довгими рукавами було просто не можливо через спеку :)
Карпати щиро ділились своїми дарами - смачна джерельна вода, гриби, ягоди і все це рясно пересипано різними квітами, а які краєвиди відкриваються!
Чорниці, малини та інших ягід було навалом, але на схилах гори Піп Іван Мармароський чорницю активно проріджували місцеві ягідники. Так що тут вона була дрібненька. А от далі, там де менше народу, там та-а-ак, там ягоди чорниці досягали близько сантиметрового розміру.








Ну і звісно квіти:


А ось це рододенрон в оточенні чорниці. Доречі, саме рододенрон і є отією відомою усім "червоною рутою" :)



Хмари ранкові і вечірні. Хотілося доторкнутися до хмар, вони такі пухнасті...




А це хмарний орел парить понад хмарними горами, Гаруда :)



Як виявилось пізніше, деякі мрії мають огидну властивість збуватись.


І ось нарешті перше сходження - гора Піп Іван Мармароський.



Йшли по гребеню і спочатку я трохи страхався. Все ж таки я не люблю висоти :) А тут ще й вітер боковий здуває прямо на ці скиди... Але швидко звик і мені почало подобатись стояти на гребені і щоб вітер в обличчя, а перед тобою застиглі у тисячоліттях хвилі гір. Шкода, що фотик не може передати глибину краєвиду. Далекі сині гори якось зливаються із небом і об"єм картинки втрачається. Але коли згадую - аж мурашки по шкірі. Чогось тоді я думав про степ. І якщо степ я сприймав як місце життя вітру, то гори якось одразу сприйнялись як його колиска. Так, саме тут і має народжуватись та міцніти справжній вільний вітер.







А це сніжник під горою. Літо дійсно спекотне, зазвичай цей сніжник набагато сніжніший :)



А ще в Карпатах часто зустрічаються ось такі озерця. А через величезну кількість струмків здається, що гори просто просякнуті водою :), є цілі місцевості, які називаються болотняк, чи якось так, і це на висоті майже в 2000 метрів.



Просто гори достатньо пористі і тут випадає велика кількість опадів. Саме цим і пояснюється така кількість річок та струмків.

Спустившись з гори, перетнули струмок, що тік з Румунії. Як виявилось, воду з того струмка можна пити лише коли вона холодна і хочеться пити. Інакше одразу розумієш, що вода таки румунська :), але не отруїлись.

Далі був кілька денний перехід прикордонною дорогою - тихі красиві місця, які відвідують лише дикі звіри, туристи, прикордонники і контрабандисти. Останніх ми так і не зустріли на відміну від перших трьох видів відвідувачів.
На фотці з лівої сторони видно спиляні дерев"яні стовпи та іржавий дріт - колись вздовж дороги стояв ще такий собі паркан з колючкою. А потім комусь в голову стукнуло про прозорі кордони із ЄС і стовпи поспилювали. Одразу з"явились стежечки через кордон - про це розповіли пара прикордонників, яких ми зустріли недалеко від Мезипотоків.



Дорога, створена ще за часів Радянського Союзу, досі відмінно виконує свої функції. Принаймні, бобік із прикордонниками може відносно спокійно доїхати до самого підніжжя Попа Івана Мармароського - проспект :) Як подумаєш скільки сил треба було затратити, щоб створити таку дорогу, то усвідомлюєш, що сучасна Україна на таке, нажаль, не здатна.
Я так розумію, що дорогу не намагались вписувати у ландшафт, а намагались провести максимально близько до кордону, тому дорога то підіймається на пагорби, то збігає вниз, то траверсом вгризається в гори. Саме тут, на 3-5 дні маршруту, я зрозумів, що більш-менш акліматизувався, зміг робити маршові ривки на підйомах і не нагадувати диханням загнаного коня.

Гора Стіг(середина фотки). Один з учасників походу, геолог за освітою, довго і цікаво пояснювала мені як утворюються такі гори. Нажаль, термінології я не запам"ятав. А своїми словами - гори такої правильної форми утворюються під дією магми. Точніше, це і є магма, яка знайшла якусь слабину і почала виходити на поверхню пузиром. Потім магма охолоджується, а всі наносні шари під дією води та вітру видаляються і залишається гора отакої правильної форми.



Зі Стога вид на Чорну гору. Просто гора Ородруїн якась :)



7-й день, нарешті у нас була відмінна дньовка. Нарешті вийшло повноцінно помитися і до відвалу наїстися малини та чорниці. Під вечір чорницю я вже почав ненавидіти. :)
Але йдемо далі.
Стежка на Чорну гору як і сам Чорногірський хребет - колишній кордон між Польщею та Чехословаччиною.

 

На задньому тлі лівої фотки трохи видно хвойний чагарник - "коса деревина" по-місцевому. Цю стежку топтала не одна сотня ніг, тому тут стежка і прорубана-пропилена в цьому чагарнику, але якщо трапиться лізти в лобову по цій косій деревині, то проклянеш усе на світі. А все що не дуже добре прикручено до рюкзака з того самого рюкзака просто зривається гілками. Коротше, екстрим, добре що я його уник :).

Але навіть природа вважає, що Карпати - українські, і так, по між іншим, тонко натякає на те, яким має бути наш прапор.



Просто протилежного ракурсу я не зміг отримати :)


А ось і вихід на Чорну гору або Піп Іван Чорногірський. Чому гора так називається ніхто пояснити не зміг. Ось знайшов статтю з приводу назви цієї гори - Чорна Гора чи Піп Іван?



На її вершині знаходяться руїни обсерваторії "Білий слон" - масивна будівля, яку спільно будували три держави Польща, Чехословаччина, Угорщина.





Ще гора відома тим, що за часів Другої Світової нею активно цікавилась гітлерівська Ананербе. А ще почув одну історію - під час підйому на гору у туристки зупинився годинник, який ніколи раніше не збоїв, а після спуску годинник знову пішов, наче нічого і не було... отака вона Чорна гора.
Доречі, "чорногорою" називають увесь чорногірський хребет.

Далі переходимо на Чорногірський хребет, все нічого - і краєвиди красиві, і гори цікаві, і озера є, але ж наро-оду-у...
Тут були, напевно, найгірші дві ночівлі: галас до півночі, і добре, якби хоч пісні співали, а то було таке враження, що напились і просто так дурня валяють. Ну, не люблю я дуже залюднені місця. Головним чином тому, що багато "випадкових" людей трапляється.
Стосовно мінусів - неприємною несподіванкою була та кількість сміття, яка зустрічається в Карпатах на популярних маршрутах та стоянках.
Біля озер Бребенескул та Несамовите і під Смотричем просто цілі купи пластикових, скляних пляшок та поліетиленових пакетів, стежки усіяні обгортками від цукерок.
Інколи перед розбивкою наметів доводилось розчищати з десяток квадратних метрів від сміття. І наче ж нічого особливого - кілька целафанових пакетів, пара пляшок з під горілки, кілька пластикових пляшок, але якщо це згрести до купи то нічогенько так виходить. А це ж лише якась десятка квадратів! Не знаю, ну не хочеться тягнути із собою сміття, так хоч спалюйте його, нє, блін, краще розкидати навколо тонким шаром, типу чистота це рівномірно розмазаний бруд. Через обурення не було слів, самі вирази на язиці крутились. І що найпаскудніше, схоже це сміття залишають не ті люди, які бігають кілька днів-тижнів із рюкзаками, а "туристи", які заскочують на чорногірський хребет типу як на пікнік. От тому і не люблю "випадкових".
Лана то таке... просто обурений був дуже і дуже сильно.

А це невеличка галявина у вигляді серця, фотка зроблена з вершини гори Смотрич.



Це метелик трохи переплутав мою ногу із каменем. Двічі :)



Озеро Бребенескул, висота 1801 м над р.м., найвище озеро України, а ще в ньому пуголовків багато живе :)



Озеро Несамовите, висота 1750 м над р.м.



За повір"ям, саме тут "робиться" погода на "Чорногорі". Якщо хтось з мандрівників потурбує озеро - кине камінь або скупається у водах Несамовитого - ризикує викликати велику негоду з дощем, ураганним вітром, громом та градом. У нас знайшлась таки людина, яка скупалась. А також, на березі озера знайшлись квіти життя - діточки, які, прочитавши це повір"я, почали активно закидувати озеро камінням різного розміру :) І буквально за добу із хорошею погодою ми попрощались.
Почалось з того, що на нашу наступну стоянку під г. Пожижевської намагався заповзти хмаровий дракон



але він був швидко переможений і розвіяний по вітру силами добра з нашої сторони хребта :)

Останій безтуманний ранок. Це ми о шостій виходили зустрічати одну людину і я захопив фотик.









Далі погода зіпсувалась якось одразу і без попереджень.
Колись я дуже хотів політати в хмарах. Угу, "такі білі, пухнасті, так і хочеться торкнутись" щас-с-с... Тепер я знаю, що хмара - це густий сіруватий туман із дрібним дощем, який несеться повз тебе із швидкістю 10-12 м/с. Висновок - хмари це дуже красиво і романтично на відстанні не менше як півтора кілометра від мене.

Оце трохи "розпогодилось". Спуск з Брескула. Фотка із середини хмари.



Нарешті Говерла. Якось я очікував більшого, а тут - брудний земляний майданчик із купою сміття... Ще якесь недорозвинуте герб пошкодило...







Але що якось так зачепило за живе - стою фоткаю цей понівечений тризуб і так якось з боку починає лунати знайома пісня. Чисто на автоматі підхоплюю і за кілька митєй розумію, що разом із групою туристів, які щойно зайшли на гору, співаю гімн України :) Інші туристи на горі теж підхопили. Співали красиво, з почуттям, ще й по голосах розклали, так що вийшов об"ємний хоровий спів. Приємно. :) Що там не кажіть, а ми, українці, поступово стаємо повноцінною політичною нацією. Принаймні, хочу в це вірити.

Далі дорога на Петрос.
На спуску з Говерли трохи заблукали. Але на відміну від першого разу тепер вже через погану погоду :).
Але таки вийшли на дорогу. Далі зайшли у лісництво, де з нас зняли по десятці за вхід і ще по 15 грн. за намет на стоянці. Слава Богу хоч не дощило, так що можна було більш-менш просушитися. Оскільки всі люди були досвідчені, то підсмажили тільки одну шкарпетку - справжнє диво! Зазвичай після такої погоди спалюють мінімум по парі черевиків на групу :)

А це по дорозі на Петрос
Говерла - Фудзіяма :)



У нас хмари і вітер, а там внизу сонечко. Стояв заздрив низині.




Вершина Петроса.
Тут виявилось кілька цікавих речей.
Перше - хмари не було. Був сильний вітер, а хмара ніби обтікала маківку гори з боків та зверху :)
Друге - тут була виявлена невеличка капличка із зірванею банею і покрученим металевим хрестом поруч - свідотство того, якої потужності вітри тут трапляються.





Останній день походу.



Спускаємось вниз. У голові крутиться:
"В суету городов
и в потоки машин
возвращамся мы
просто некуда деться"
Через усвідомлення того, що похід закінчився, стає трохи сумно. І погода під стать думкам - наші супутники туман і якась водяна морось, яку і дощем не назвеш.
Спускаємось, всі вже трохи розслабились. І от один з учаників заспівав Дольського:
"Хоть я не наивен, как прежде,
твержу я - дождей подожди!
Живу я в невнятной надежде,
а годы идут, как дожди.
Последнему будет работа...
Мой голубоглазый палач -
мой тысячный дождь для кого-то
всего только первый плач.

Ну вот, наконец - то,
дождливый сентябрь!
Ну вот, наконец - то,
прохладная осень!
И тучи повисли
косыми сетями,
и кончился месяц
под номером восемь."

І ось так йдеш мокрою дорогою, з сірої мряки неба моросить, і з якимось відчуттям вироку розумієш - так, літо закінчилось. І похід закінчується. Ще одне літо і ще один похід. Фініта... І стає якось так сумно... але "мой тысячный дождь для кого-то всего только первый плач." Є таке враження, що отой "перший плач" не для когось, а для мене. Тільки для мене нового. Не знаю чого так вирішив...

Коли нарешті вийшли з туману і він перетворився просто на важкі сірі хмари над головою, а дощити поступово припинило, настрій трохи підвищився. Зав"язуються розмови і тут я розумію на скільки цікавіше ходити із науковцями :) Я прослухав цілу лекцію по фізиці про тліючі заряди і взяв участь у доволі тривалій дискусії про інформацію та її обробку. Закінчили переходом від абстрактних понять та алгоритмів до пояснення, що таке інтернет і як воно працює. Коротше, я ще і зміг не вдарити обличчям у бруд :)

Ну і остання зупинка в поході - село Кваси.
Просто перед недобудованим готелем. Шкода, така красива будівля могла бути, і так по-свинячому поставились до реалізації. Починали будувати ще за часів СРСР, і це стандартна історія таких будівництв.



Кваси, там знизу і трошки праворуч виявилося джерело із дуже класною мінеральною водою.



Вирішили взяти пару пляшок додому. Одну випили у потязі, а другу таки довезли до дому. Дивно, але вода не втратила своїх властивостей, хоча мене попереджали, що вона довго може не зберігатись.

Повертались місцевою залізницею, яку будували ще австро-угорці. Дизель зміг запізнитись на годину до відправлення, а прибуття до Франківська затрималось взагалі на 3 години від розкладу. Але ця дорога запам"яталась набагато краще ніж дорога маршруткою, якою ми їхали в Ділове з того ж Івано-Франківська. Запам"яталась вона, головним чином, через краєвиди, які відкриваються залізницею. Ще неочікувано для себе побачив озброєних охоронців, що охороняли в"їзди-виїзди вибитих у горах тунелів - всі як один немолоді вусаті чоловіки із калашами за плечима стояли наче за командою "струнко". Таке враження, що тут не потяг їде, а президентський кортеж :)


Київ зустрів легкою прохолодою - слава Богу. :) Перше ж що зробив - гаряча ванна! О-о-о! Це саме те чого не вистачало там :)


Подорож закінчилась, але це була, напевно, одна з найкращих відпусток за останні кілька років. Багато позитивних вражень, багато приємних згадок. Цей звіт не може передати усієї глибини відчуттів. Це так - лише уривки, і скоріше, просто опис фоток. :) Я не дуже люблю фоткати і не вів щоденника, тому тут так - чисто нариси... Але всеодно, коли от згадую, переглядаю невелику кількість фоток і знову переживаю ті почуття - це неперевершені відчуття. Думаю, відтепер почну ставитись до документації подорожей трохи серйозніше :)
Ще фотки є тут - http://andriy-nord.io.ua/album383094_0 Андрiй Деркач
Если Вам понравилась статья, поделитесь с автором сухариком!
Кстати у автора уже 49 сухарик!
+ 0