Статьи - Пешеходный туризм   |   Автор: Андрей Деркач

Лукла. Початок походу. Частина 3 Лукла Висота 2860 м н.р.м. Місто, яке можна назвати воротами до Евересту. Хоча термін "місто" занадто гучний для села із аеропортом. Саме тут починаються усі треки до району Евереста. До Лукли можна дістатися двома шляхами – або літаком(30 хвилин польоту від Катманду), або пішки(7 днів ходу від Катманду через місто Джирі). Автодороги тут відсутні як суть.

20.10 День вильоту

Підйом о 5.30. Light breakfast Легкий сніданок виявився стандартним сніданком із недосмаженою картоплею – типу як не хочеш, не їж, от тобі і “лайт”. І ось наші речі завантажені, ми готові. Двері мікроавтобуса із залізним лязгом закрилися і ми вирушили до аеропорту. Встигаємо вчасно. Тут познайомились із туристичним бізнесом по-непальськи – першими проходять ті, хто більше заплатив за безкоштовну процедуру проходу в залу очікування місцевого аеропорту. Дуже схоже на наш. Час підгоняє, ми вже маємо скоро вилітати, а все ще проходимо перевірку, але нас заспокоюють хорошими новинами – наш рейс затримують на пів години. Ми в залі очікування, очікуємо. Цю хорошу новину про затримку  на півгодини повторюють щогодини, так що новина поступово перестає бути хорошою. Є час розслабитись та насолодитись колоритом аеропорту.

Ранній підйом, а тепер розслабуха. Гомін людського моря заколисує. Хоча яке це море? Так, акваріум із застоявшеюся водою де неквапно, втомлено пересуваються різні рибки-люди, яких доля занесла сюди. Більш активні слідкують за інформаційними моніторами як за годівницями, намагаючись загіпнотизувати годівницю-екран щоб випала їжа-повідомлення про посадку на свій рейс. Але екрани-годівниці на гіпноз реагують не так як від них очікують – система періодично перезавантажується (стабільність глюків Windows те що пов’язує із реальністю навіть в Непалі)

Ясна річ що в аеропорту багато іноземців. Здається тут можна почути усі мови від західно-острівної англійської і до східно-острівної японської.

Дивують величезні німецькі рибки - лосі за 1.90. Невже в Німеччині більшість туристів-спортсменів такі? Думаю що вони все ж таки спортсмени… Інакше дається в знаки культування арійської статури за часів Гітлера.

Зустрічаються яскраво кольорові будистські монахи, які неквапно пересуваються ближче до виходу. Оптимізм це у них невід’ємна частина релігії. Зовні вони відрізняються від більшості непальців, бо в основному є тібетцями тобто монголоїдами.

Італійські туристи-рибки не дуже великі, періодично збиваються в тісну групку після чого розтягуються на половину акваріуму-зали очікування і знову гуртуються вже в іншому місці.

Невеличкі японці в переважно сірому вбранні і величезними цифровими фотокамерами на боку пересуваються тісною зграйкою періодично виходячи то на зовнішні сторони зграйки то ховаючись між своїми. Гріються вони чи що.

Українці познаходили місця і розсілися равликами трохи не по третині всієї зали. І так само неквапно пересуваються від буфету до магазинчиків і назад на місця.

Між усім цим народом як справжні риб’ячі мальки носяться діти. Втомлюються, відпочивають, і знову починають бігати, намотуючи кола навколо водоростей-колон та каміння-туристського багажу.

Судячи з поведінки деяких дітей вони також вірять в надійність та якість авіаперевезень. Один малий, схоже з Франції, хвилин 10-15 стояв навпроти мене і намагався підняти мені настрій своїм баченням авіаперевезень – за допомоги свого квитка та руки він зображав різноманітність авіакатастроф. То літак у нього зривався в круте піке, то зустрічався із скелею чи іншим літаком. В будь-якому разі все це закінчувалось гучним “Ба-бах!” Я був такий щасливий, коли оголосили їхній рейс і батько забрав малого до виходу, а той все озирався до мене і літак-квиток все зривався і зривався в піке…

Час в акваріумі залі тягнеться спроквола. Періодично деякі зграйки туристів із посмішкою на обличчях і радісними вигуками відправляються на вихід із зали. Їх проваджають неактивними  аплодисментами. Що відбувається з ними далі я не знаю. З них ще ніхто не повертався до ставшої рідною зали. В те що вони сідають в літак і летять до Лукли я вже не вірю.

16.00 нарешті оголосили наш рейс. Нас посадили в автобус, вивезли під самий літак на край злетно-посадкової смуги де і залишили. Здається ми просто задовбали аеропорт і вони вирішили таким чемним способом послати нас. Літак нікуди не летить. Лукла закрита. 9 годин очікування – за-ши-бісь. Коротше, ми в Катманду застрягли ще на пару днів. Туристи підбадьорили нас тим, що вони вже 5-тий день не можуть вилітіти до Лукли.

Вечір. Щоб хоч чимось зайнятись пішли по магазинах. В англійській мові є такий термін “Window shopping” - тобто просто ходити і розглядати товари на вітринах нічого не купуючи. Але у нас є мета – дещо треба купити на замовлення з Неньки-України. Опис місця де це можна було придбати дешевше ніж в звичайному магазині звучав так “Шерпа-центр через дорогу від кафе “Єлєна”, там склади” В один день знайшли кафе “Helen” але без Шерпа-центрів, іншого дня знайшли 2 шерпа-центра, але жодного кафе “Єлєна”. :) Шерпа-центр це магазин зорієнтований на товари для трекінгу, туризму простіше.

За вечерею отримуємо інформацію чому ми не вилетіли. Виявляється у авіакомпанії, послугами якої ми намагалися скористатися, є 3 літаки з яких: 1 нещодавно розбився, 1 поламався, ну а третій не встигає усіх перевезти. Але квитки продають як на всі три робочих. Нас заспокоїли тим, що завтра має з’явитись новий літак(тобто вони таки купили ще один б\у літачок). Авіакомпанія його завтра швиденько по-тестує, і вже післязавтра нам надається честь стати першими пасажирами цього літака! Вирішили змінити авіакомпанію.

21.10

Вільний день. Нарешті виспався. Відправляємось шопінговать на базар сувенірів. Цього дня вперше сам по справжньому торгувався за якусь дрібничку (кіготь орла, який продавали як зуб тигра). Аж сподобалось :) Кажуть, що в мені помер великий торговець… Ех скільки ж народу в мені передохло і поховано, я просто ходячий цвинтар.

Гуляли містом. Виявилось, що в Тамелі я вже орієнтуюсь достатньо легко. Юрби, які збираються з приводу свята чи просто так, не збивають з пантелику.

не менш цікавим видається мені і поєднання старовинних будівель із сучасними спорудами

Ближче до історичного центру міста зустрічаються ось такі картини, де старовина переплітається із сучасністю

Ввечері знайшли добре відомий в альпіністських колах бар «The Rum Doodle» де є автографи тих, хто підкорив Еверест.  Знайшли автографи Хіларі (першопідкорювач Евересту), живої легенди альпінізму Меснера та багатьох інших. Ціни в барі хороші київські, тобто для Катманду дуже дорогий заклад, але при цьому ввечері яблуку нема де впасти. Туристи. Є і такі хто за старою доброю традицією повернувшись зі сходження розписують «лапи» - листи картону вирізані у вигляді відбитка лапи йєті. Цими лапами із назвою маршруту, іменами учасників та часто малюнками увішані стіни та стеля бару.

Коротше - день вдалий!

Трек Гімалаями

22.10 День вильоту 2

Знову підйом о 5-ій. Знову бігом в аеропорт. І одразу помічаємо зміни – нас майже без черги пропускають до зали очікування. Я не встигаю зайняти стратегічно зручні місця в залі, як оголошують наш рейс. Не вірячи у своє щастя, галопом несемось на посадку. Залишаємо позаду групу позавчорашніх японців та європейців. Побачивши наші усміхнені обличчя вони чогось засмутились. Сідаємо в автобус під’їзжаємо до літака і… все… стоїмо. Правильно я не вірив у своє щастя.

Стоїмо довго і нудно пропускаючи на злет кілька літаків із іншими групами туристів. Сумно. Я так зрозумів, нас з аеропорту витурили, щоб ми не кіпішували. Виявилось ми таки летимо отим “новим” літаком. І від такої почесті відмовитись нам не дають змоги. За цей час одна з учасниць нашої групи – дівчина із відмінним знанням англійської, яка була у нас за перекладача – встигає познайомитись із нашим попутчиком – хлопцем з Нової Зеландії. Вони говорять не тихо, хлопець переконаний, що окрім них двох англійської ніхто більше не розуміє. От цікаві люди із західним світоглядом – Хлопець працював лижним інструктором в США, але щось у нього там сталося і він вирішив знайти себе, а заодно і світ подивитись – подорожує на самоті із рюкзаком. І так скромненько вважає, що 5-ти років подорожей йому вистачить для самопізнання. Блін, заздрю.

Але ось нарешті нас запрошують до літака і ми починаємо наближатись до мети нашої поїздки - Гімалаїв. Розбіг злет і які ж чудові краєвиди відкриваються з борту невеликого літака!

Це долина Катманду

А далі величні Гімолаї затулили собою небокрай.

А тут я сам собі нагадав персонажів Носова Нєзнайку та його друзів, коли вони на повітряній кулі подорожували і побачили свою тінь на земля довго гадали що чи хто це.

Наша тінь :)

Стало зрозуміло чому тут так небезпечно літати - невелика хмарність і з"являються реальні шанси на зустріч із своєю темною стороною, тінню.

Приземлення, аплодисменти – тут вони виправдані, м’яко приземляються не всі, хоча самого польоту менше пів години. Висадка з літака чимось нагадує висадку десанту. Нас чемно і з усмішкою, але змушують пересуватись майже бігом. На зустріч нам так само майже бігом гуськом рухається група туристів з Росії, які повертаються до Катманду. Короткі вітання на ходу і наші групи розходяться як в морі кораблі.

Саме тут в аеропорту розумієш, що звичайний світ залишився десь там... позаду.. внизу... десь там, але не тут.

В аеропорту зустрічаємось із нашими портерами-носіями. В Непалі не прийнято самому носити свої речі. Рюкзак із речами несуть портери. Якщо ж турист сам несе свій рюкзак, так його тут можуть вважати трохи не жлобом, який оббирає місцеве населення. Перенесення речей тут один з найпоширеніших способів заробітку.

Доходимо до найближчої лоджії-готель/ресторан і, сюрприз, зустрічаємо наших японців яких обігнали в аеропорту :) Вони щиро радісні, ми також усміхаємось.

Лукла Висота 2860 м н.р.м. Місто, яке можна назвати воротами до Евересту. Хоча термін "місто" занадто гучний для села із аеропортом. Саме тут починаються усі треки до району Евереста. До Лукли можна дістатися двома шляхами – або літаком(30 хвилин польоту від Катманду), або пішки(7 днів ходу від Катманду через місто Джирі). Автодороги тут відсутні як суть.

Зрештою ми готові. Портери відправились вперед і слідом за ними ми виходимо на велику дорогу.

Тільки зараз озираючись навколо до мене поступово починає доходити що я в горах. І не просто в горах, а в Горах, Гімалаях! Ідейній батьківщині гір усього світу! Тільки зараз йдучи доволі широкою дорогою вздовж ущелини мій мозок поступово очищується від усього того, що було там внизу. Немов вітром здуває останні яскраві враження від нової культури, наче водою змиває старі, заскорузлі, привезені ще з Батьківщини турботи та зайві думки. Дорога сама лягає під ноги і веде вниз тому я не напружуюсь і верчу головою навсібіч намагаючись увібрати в себе якомога більше.

Це ще не гори, це лише ущелина на дні якої буркоче потік, але ж як цікаво, як незвично, як красиво! Обидві стіни ущелини вкриті лісом. Серед лісу інколи видні водоспади гірських річок, та де-не-де стирчать чорні роги скель.  Я починаю поступово закохуватись в цю природу.

Зрештою наша група скинула 300 метрів висоти. Перший день, не напружуємось. Перехід зайняв 3 години. Село називається якось типу Пхактінг. Вирішили, що це похідне від українського «пхатися». Зупинились у кам’яному будинку. Виявилось що кам’яні в будинку тільки зовнішні стіни, а в середині фанерні перегородки. І якщо сусідів чутно, то, якщо не придивлятись, їх хоча б не видно. (фанерні листи не всюди добре підігнані + в наявності отвори різного розміру). Готель забезпечує нам харчування, ліжка без постілі (у нас є спальники), і душ! Можна навіть організувати гарячий душ! Правда потім виявилось,що звичайний душ від гарячого відрізняються тим, що у відро зі водою для гарячого душу можна опустити руку і вона не замерзне. Не аби яка різниця скажу я вам. Коротше – економ варіант.

Крішна, наш гід, запропонував подивитись буддистський храм. Від лоджії до храму треба набрати ті ж 300 метрів які скинули від аеропорту, але тут стежка крутіша. Із скрипом піднялись. Виявилось, що храм складається з двох частин – нижньої (храм та приміщення для паломників) та верхньої (храм та приміщення для монахів).

На порозі до першого храму нас зустрів собака.

Диво якесь, перший собака в Непалі який виглядає доглянутим. Сам до нас підійшов, сам почав ластитись. Потім до собаки приєдналась така ж доглянута його подруга. Отак у супроводі двох собак піднялись у верхній храм. Храм виявився закритим, тож ми хотіли просто його пофоркати із-зовні. Але тут підійшов монах відкрив храм та запросив в середину. Лишень взуття треба було зняти. А так можна і фотографувати, і фільмувати, монах ще і на питання наші відповідав настільки повно наскільки йому дозволяли знання англійської мови. Виявилось, що храм обслуговується усього трьома монахами, і він наймолодший. А коли його запитали про книги, що лежали на полицях, він просто дістав одну з них, відкрив і показав нам. Виявилось, що ця книга принесена в цей храм з якогось тібетського храму де зберігалась понад 500 років. Ось так просто стоїш і на витягнуту руку від тебе річ, яка проіснувала вже більш як половину тисячоліття, хіба не диво?

Добило мене те, що в храм спокійно зайшли обидві собаки з нашого супроводу та вляглись на килимах обабіч центрального проходу (це місця де сидять монахи під час молитви) і їх ніхто не виганяв! На моє питання чи це нормально, монах відповів, що це ненормально, але нічого страшного в тому, що тварини в храмі нема. Потім він сам повів нас на другий поверх де показав нову кімнату для молитов. Коротше, я щиро вражений тим, на скільки відкрита ця релігія – буддизм. Ось так просто, по-людськи, щиро… Здається саме так, як це треба щоб було без усіляких цих надуманих правил і т.д. чим люблять тикати в носа відвідувачів наших православних храмів.

23.10 Перехід до Намче Базару (Namche Bazar)

Якщо не можете прокинутись, кава не бадьорить, а віки не можуть підняти навіть помічники Вія, попросіть щоб вас облили крижаною водою – миттєве прокидання та заряд бадьорості гарантовано.

Продовжуємо наш трек. Цього дня наша путь проходить дном ущелини.

Кілька разів доводиться перетинати навісні мости. Добре, що ці мости будували японці. Надійні металеві конструкції на яких нічого не страшно окрім сильного вітру і яків.

Яки це взагалі окрема пісня. Вони тут основний вид вантажного транспорту. Яків тут поважають і завжди пропускають. І не тому, що вони священні чи ще щось таке. Просто будь-який середній як набагато важчий за звичайну людину і як показує практика при зустрічі із людиною на вузькій стежці яки в провалля не падають…

Отже є деякі правила при зустрічі на треку із цими тваринами:

- Завжди притискатись до стіни, коли пропускаєш яків;

- Повертатись назад, якщо на мосту вони йдуть на зустріч.

Сам був в ситуації коли майже доходив до кінця мосту, і тут мені на зустріч виходили яки, доводилось розвертатись і йти назад. В кінці нашої подорожі Гімалаями я трохи розслабився - широка дорога, чудові краєвиди - ну і вирішив не переходити на сторону стіни коли на зустріч йшла череда яків. Пошкодував про своє рішення я майже одразу. Щось біля стіни налякало одного з яків і він трохи посунув від стіни, в результаті усі тварини збились в щільну купу і поперли в бік. Якраз в мій бік, там де провалля. Знаєте, адреналін зашкалює коли ти усвідомлюєш, що стоїш на краю прірви (реально прямовисний зрив вниз в парі-трійці сантиметрах від стопи, і летіти в низ далеченько) а тобі на зустріч пре рогата тушка. Я вже подумки пропрацьовував варіант, як зараз буду стрибати на спину сусідньому яку, але все обійшлося. Просто взяв за роги того бика, що пер на мене і трохи відхилив його голову в бік від провалля, він і пішов навкоси. Після цього усіх яків пропускав перебуваючи виключно з боку стіни.

Періодично дорогою зустрічаються ось такі камені (більші чи менші), чи набір каменів, чи ступи, які вкриті письмом. За традицією їх треба обходити за годинниковою стрілкою, залишаючі камені по праву руку. Туристи, доки не втомляться, так і роблять... якийсь час.

Ну так от. Дорога вздовж гірської річки дуже мальовнича. Обабіч просто з землі підіймаються нерукотворні прямовисні стіни ущелини.

Все було добре аж доки не дійшли до того місця де дорога повертала з ущелини на Намче Базар. І тут виявилось що обіцяні 600 метрів набору висоти припадають на ось ці кілька останніх кілометрів доволі крутого підйому. Ну я мужик чи не мужик? Вирішив що мужик, але нетренований, тому пішов у трохи спокійнішому темпі ніж зазвичай намагаюсь ходити. Усього через пів дороги я зрозумів, що якщо не почну нормально дихати і не знижу темп то далі мене буде тягнути наша група, від якої я і так вже добряче відірвався. Став частіше робити зупинки для відпочинку. Головними розвагами на таких невеличких привалах були дихання та чергові вітання із групами туристів яких я наздоганяв по три-чотири рази за цей підйом. Кінця підйому чекав як мани небесної, від навантаження розболілась голова, так що про ниття в ногах я і думати забув. Добре, що після тривалої останньої зупинки, коли чекав інших, головний біль пройшов сам собою. За результатами підйому мене перевели до розряду «олень», до рівня «лось» ще треба потренуватись та акліматизуватись.

В Намче Базарі ми поселились в дуже непоганому готелі який так і називається «Намче». Виявилось тут можуть бути ось такі дійсно європейського рівня готелі із справжнім гарячим душем та м'яким ліжком і просто неперевершеною кухнею.

Тогож дня на вулиці зустріли старого знайомого – новозеландця. Він від аеропорту сюди добіг за один день – лось.



Вся подорож:

Переліт до Непалу. Катманду. Частина 1
Непал. Катманду. Частина 2
Лукла. Початок походу. Частина 3
Намче Базар. Середина походу. Частина 4
Непал. Монастир Тенгбоче. Частина 5
Если Вам понравилась статья, поделитесь с автором сухариком!
Кстати у автора уже 11 сухарик!
+ 0