Баннер
 


Increase Font Size Option 6 Reset Font Size Option 6 Decrease Font Size Option 6

Статьи - Пешеходный туризм   |   Автор: Роман Федчук

Вечоріло… Ми засинали… Відчувалося, що насуваються хмари. Трішки гуркотів грім. Але було тепло – єдина ніч, коли ми нормально спали. Тепло, яке надходило від Сонця у формі ультрахвиль пробивалось до поверхні Землі й відбивалось вже у формі інфрахвиль у мертвий і холодний Космос. Але хмари нам допомагали і відбивали інфрахвилі назад, зігріваючи нас. Всі поснули…

Наступного дня прокинулись десь о восьмій годині. Я надів товсту шкарпетку і взув високі чоботи, більш-менш закріпивши гомілкостоп. Поснідавши, вирушили вниз до Молоди через озеро Росохан.

Фотографія 9. Хатина на сідлі. Талія невідомої лісової туристки

Озеро заросло, води не видно, хоча це літо було дуже дощове. В Інтернеті є фотографії, де видніється хоча би невеличке дзеркало. Сьогодні ми не побачили нічого. Але все-одно красиво. Став напевно переходить в останню фазу свого розвитку й через декілька десятків, або сотень років повністю зникне.

Фотографія 10. Ґроф'янський став. Табличка-повідомлення

Фотографія 11. Ґроф'янський став. Позаду Ґрофа

Фотографія 12. Ґроф'янський став. Острівець дуже зеленої трави

Спускаючись вниз, ми зустріли молоду пару, яка прямувала на сідло між Конем та Ґрофою і відразу подумалось, що вийти на вершини їм буде досить важко. Дорога привела нас до лісозаготівлі. Ось і річка Молода, яку легко перейшли по дереву.

Фотографія 13. Перехід через Молоду в урочищі Кругла

Фотографія 14. В урочищі Кругла

Рухаючись ґрунтовою дорогою, по якій може їхати легковий автомобіль, через дві години ми були вже у Піскаві. Зупинились приготувати невеликий обід.

В Піскаві колись працював мій батько і я проводив тут кожне літо. Згадав минулі роки, дитинство. Лісництво прикрашали два ставки, що кишіли фореллю. Баня з басейном. Світло отримували з генератора. Добратись можна було тільки по вузькоколійці, або пішки. Тримали вулики, розводили худобу, збирали ягоди та гриби. Все краще минулося і залишились тільки спогади. Але приємні спогади, які продовжуватимуть живити позитивною енергією ще довгі-предовгі роки.

З Піскави на Синевир треба йти через Болотняк, звернувши в напрямку потічка Машиновий. Але я не хотів рухатись цим маршрутом, бо вже не раз так ходив. Тому направились на Чорну Ріку: десь далеко в душі сподіваючись, що вийдемо заодно і на Попадю. Я планував до вечора добратись до Вододільного хребта і там заночувати.

Фотографія 15. Піскава

Фотографія 16. Піскава. Розвилка Корито-Болотняк

Нога майже не боліла. Але мене почав боліти живіт. Вода в Карпатах чиста. Я завжди її пив і до цього часу все було добре. Цього разу, ймовірно, із найсмачнішою водою з джерела на сідлі між Конем та Ґрофою я проковтнув багато бактерій. В Києві організм привик пити "бутильовану" воду й забув як побороти цих мікроскопічних істот. Вугільних таблеток в аптечці не було…

Позаду вже Корито. Ось і Чорна. Дальше дальня Чорна і Закарпаття. Доходила восьма година, Сонце ховалось за горами. Трохи стало холодніше. Я передивився всі серії "Вижити будь-якою ціною" і завжди дивувався, як така фізично і психологічно сильна людина, як Беар Гріллз, може отруїтись більш-менш чистою водою з річки. І завжди, коли йому було погано, Беар зупинявся, бувало рвав… Зараз я відчув всі наслідки отруєння: знесилення, дальше йти було важко, мозок не хотів думати. Призначив Славка за старшого, а сам ліг у палатку. Хлопці хутко розпалили ватру та зварили вечерю. Я з надією чекав на багаття: почав їсти вугілля, збираючи тліючі скибки, які загасали, попадаючи в кружку з горілкою. Випивши коктейль з попелу та горілки та поївши, я закутався і ліг спати.

Десь до одинадцятої години я "віджив", виліз з палатки й оглянув місцевість. На той час я вважав, що ми знаходимось за дві години від кордону. Палатку поставили недалеко від річки, яка перетворилась на невеликий струмок, на краю лісу. По іншу сторону виднілись Попаді з оброслими карликовою сосною кам’янистими схилами. Стояли, як старі-престарі істоти, вкриті лишайниками та знесилені від важкої багатовікової ноші, показуючи час від часу свою небачену силу.

Небезпеки від розлиття ріки не було. Але за десять метрів від палатки стояло похилене дерево. Думка про нього не давала нормально спати. Я вважав, що палатка поставлена не у відповідності до правил – є ризик того, що дерево впаде. У голові промайнули всі невдачі, які супроводжують нас і я сказав, що або переносимо палатку на безпечніше місце, або не будемо тут спати. Надворі ж була ніч.

На дорогу намет переносити не хотіли, бо брудно, занадто близько до ріки та може їхати вантажна машина. В лісі шукати місце для ночівлі також не було сенсу: темно і навряд чи знайдемо його. Я взяв ліхтарик, взув чоботи і відійшов на 30-50 метрів вверх у пошуках безпечнішого нічлігу. Струмок утворював невеликий острів, я ступив на нього, але там не було нічого прийнятного, крім сосен, що нагадували завмерлих людей, та ще й ріка близько. Що робити? Перейшовши на другий берег, я піднявся через невеликі завали і знайшов на безлісій території з де-не-де поваленими деревами місце для палатки. Покликав Славка та Василя, вони подивились і ми вирішили переносити речі. Все зібрали у тент з плівки та швидко перенесли і встановили намет. Схил був дещо крутим і ми з’їжджали вниз, упираючись ногами в повалене сухе дерево. Але нічого. Здавалося, що зможемо гарно відпочити й завтра будемо на Синевирі, а можливо ще й зайдемо на Попадю. Заплющили очі і заснули.

Не пройшло й години, як я напівпроснувся, і не піднімаючи повік, побачив, як на дискотеці, гру світла. Небо палало – його розрізали блискавки. Звук грому надходив десь через 3-4 секунди після спалаху. Сильна гроза була десь в районі Попаді. Я подумки зрадів, що ми, можливо, не пішли на Ґрофу і дальше. Спати важко. Боюсь блискавок. Знаю багато історій, коли вони травмували й вбивали туристів. В очах все мерехтить. До того ж палатка почала промокати. Води прибувало все більше і більше.

Юрко та Василь намагалися заснути в болоті-міні-озері, що утворилось у наметі, а я зі Славком сіли на колоду, не вилазячи з палатки. Так перечекали 2-4 години й о п’ятій-шостій ранку я вийшов на поляну, перейшов ріку - вода в ній дещо піднялась - і почав розпалювати багаття з допомогою свічки. Через 10-20 хвилин вогонь вже палав і ми почали сушити речі. З укривал вода текла як із відра. Зварили сніданок, їжу ковтали як свою душу. Одяг сушився повільно й було вирішено напівмокрими йти далі. Посушимось ввечері на Закарпатті.

Маршрут аналізував я самостійно. Хлопці мало цікавились картографією та орієнтуванням. Я знав, що ми знаходимося близько до кордону й потрібно тільки йти вверх вздовж струмка, який допоможе добратись до Вододільного хребта. А там орієнтуватись дуже легко – йдеш по хребту до Болотняка (на Попаді очевидно ми вже не будемо), біля Болотняка спуск на поляну на Закарпатському боці й далі по стежках до Синевиру. Незважаючи на всі мої знання по географії, згодом виявиться, що я розбираюся в орієнтуванні як баран в аптеці.

Ми йшли по руслі, яке ставало все меншим і меншим. Через півгодини воно зовсім заховалось у траві. Справа з’явилась стежка. Вирішили йти по ній вгору, по поляні, що поросла травою і де можна випасати овець. Підйом став крутішим. Скоро повинен бути кордон.

Хвилин через 15 ми вийшли на верх. Місцевість сильно протоптана, і я припустив, що це точно Вододільний хребет, по якому часто ходять туристи. Зліва виднілась гора – Попадя. На право – дорога до Болотняка. Настрій у всіх піднявся. Десь через 20 хвилин натрапили на розвилку і пішли направо. Чому? У мене в голові постійно сиділа історія про те, як один турист від’єднався від групи, заблукав і, звернувши ліворуч, зійшов в Усть-Чорну.

Через деякий час ми почали швидко знижуватись. Було зрозуміло, що щось не так. З’явився струмочок. Ми кудись спустились. А куди – не знали. Цікавість і жаль від невдачі – збились з маршруту – наповнювали серця. Річка більшала й ми вже йшли по якійсь невеликій лісовій дорозі. Здається, що все бачимо цього літа вперше. Але де ми? На Закарпатті чи на Івано-Франківщині? Ось пройшло ще декілька хвилин і помітили признак цивілізації – етикетку з пластмасової пляшки. І що б Ви подумали? Мінеральна вода "Перегінська" – з рідного селища, її випускає компанія "Ганц" (власник – Богдан Ганцюк). Отже, ми в Івано-Франківській області!

Продовжуємо рух і виходимо на знайомий маршрут нижче від місця ночівлі. Через півкілометра вниз в напрямку до Піскави дойшли до хатини-вагончика: мокрі й трохи засмучені, як замерзлі собаки, заходимо всередину і вирішуємо ставити на бівак на цілий день. Хоча би посушитись треба й зібратися з думками. І головне – спробувати відпочити від усіх негараздів, які нас переслідують протягом всієї подорожі.

У вагончику 4 на 3 метри було два ліжка з дерев’яних дверей та піч – обкладене цеглою багаття та сякий-такий комин. Ми нарубали дров і розпалили вогонь. Дим повністю заповнив хатинку: дихати неможливо, очі щипають, проте тепло і сухо! Треба притискатись поближче до підлоги, де повітря більше наповнене киснем – все супер! Зробили з мотузок шнури для одягу, біля печі забили цвяхи й розвісили речі для сушіння. Зараз можна трохи й відпочити.

Фотографія 17. Хлопці на відпочинку

Фотографія 18. Юний орел

Фотографія 19. Поранена нога

Я почав думати, як так можна було заблукати. Ганьба! На рівному місці. Як видно на рисунку 3, карта була обрізана зліва. У районі Корита помітно обрізок вузькоколійки. Коли ми йшли до кордону, то я постійно брав наліво, щоби бути ближче до Попаді. У Кориті є розвилка. Незважаючи на те, що в дитинстві я часто бував у Піскаві та сусідніх урочищах, я ніколи не знав про це, бо колія ліворуч була сильно зарослою травою навіть ще в той час. Далі ми повинні були зустріти хатинку-вагончик і йшли ще зо дві години. Тут я повністю втратив орієнтування і не міг визначити точно, де ми ночували і як заблукали. Свої здогадки я формував на основі наступних даних. Ми спочатку поставили намет на правому березі річки (з позиції руху до кордону), де починався ліс. На лівому березі була значна територія, десь декілька гектарів, без лісу (сюди ми перенесли палатку). Вище 20-30 метрів від місця ночівлі зліва впадав інший струмок. Ми почали рух вверх по правому рукаві. Далі йшли десь 30 хвилин й побачили стежку, яка вела від струмка направо на гору, що поросла тільки травою. Стежка дуже чітка. Швидко вийшли, на мою думку, на кордон. На хребті доріжка – майже дорога – болотиста. На Вододільному хребті натрапили на залишене вівчарями місце, де напевно ночувала отара овець. Я брав сильно направо, боячись спуститись в Усть-Чорну. Я знав, що рухаючись до Болотняка по хребту, будуть спуски та підйоми, але один із спусків занадто сильно затягнувся. Ми неправильно зійшли. Назад повертатись не хотілося і ми йшли все нижче і нижче. Через 40-60 хвилин підійшли до хатини-вагончика.

Частина 1 | Частина 2 | Частина 3 | Частина 4


Если Вам понравилась статья, поделитесь с автором сухариком!
Кстати у автора уже 8 сухарик!
+ 0
 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить



Наши эксперты:

  • Парчевский
    290 (+276)
  • Belka
    60 (+82)
  • Белым Максим
    38 (+66)
  • Некрасов
    6 (+62)
  • Сергей
    26 (+61)
  • Некрасов С.
    32 (+57)
  • Александр
    59 (+52)
  • trovlad
    305 (+43)
  • Николай
    232 (+38)